Свято Незалежности України / Ukrainian Independence Day

Доповідь на святі незалежности проф. Романа Воронки

Гантер 2013,

Отче Степане, шановні члени Гантерської громади, дорогі гості, Сьогодні ми зустрілися щоб відмітити подію яка сталася 22 роки тому. 24 серпня 1991 року, у Києві була відновлена державність України.

Кажу відмітити, не кажу святкувати,бо перед нами питання чи є нам що святкувати? Треба визнати і можем твердити що держава Укpаїна існує. У неї є ознаки незалежної держави. Є українське військо, грошева одиниця гривня , поштові марки, пашпорти, гімн, державні прапор і герб . Щобільше,/ формально визнана усіма сусідами України. Так, Україна існує!

Та чи є потреба такі факти підкреслювати у день коли ми зустрілися відмітити незалежність України? Так є.

У багатьох закрадається зневіра щодо майбутності України, бо на наших очах українськість України за останні роки деґенерувала і дальше деґенерує. //Тому зовсім не диво,// що багато з нас затурбовані її майбутністю. А хто ми такі щоб мати право висловлювати свою думку на цю тему, мати будь що до говорення? Хоч ми не громадяни України ми українці. Українці, які десятиліттями зберігали все українське у часи коли вороги України поступово нищили нашу культуру, нашу мову.

22 роки тому, ми з великим ентузіязмом вітали відродження державності України. Ми тисячами летіли в Україну, і через новостворені організації давали матеріяльну і духовну допомогу. Без сумніву ми мали вплив на процеси українізації України. Та маятник історії сьогодні у такій фазі що ми затурбовані. Уряд у руках негідників, у Верховній Раді домінують фракції ворожі українству, Міністр Освіти відкритий українофоб, а у суспільстві на кожнім кроці корупція, //нехтування прав людини на гідне життя.

Але. Але ми не повинні забувати що вибух Помаранчевої Революції був саме у Києві. Не забувати про час коли маятник історії був у іншій фазі. На грошевих купюрах був і дальше є, Іван Мазепа, а на листах з України були наліплені марки на яких були Симон Петлюра і Степан Бандера.

Щоб внести хоч трішки оптимізму, погляньмо критично на стан України Сьогодні і порівняймо його зі станом 1972 року, року погрому шестидесятників. Ми живемо у Кетскильських горах, околиці легендарного Рип Ван Вінкл. Ріп заснув під деревом і збудився через 20 років. Його зустрів інакший світ.

Пропоную Вам подумайте як раділи би наші гантерські піонери, які не дожили до 1991 року, якби вони пробудилися із вічного сну сьогодні і побачили сучасну Україну. Уявім собі як раділи би Іван Макаревич, Едвард Козак, Володимир Кобзяр чи Орест Клюфас , якби вони поглянучи на сучасну Україну не знаючи про історію України від 1991 до 2013 року.

Я мав велике щастя перебувати у Києві в той час коли воскресла Україна. Написав спомини. З Вашого дозволу, прочитаю короткий уступ про ці історичні дні.

___________________________________________





Коли я прилетів до Києва 13 серпня 1991 року то я відчув політичну напругу, яка огорнула ціле місто. У центрі Києва, на площі біля Головного поштамту, кожного дня до пізнього вечора снували сотні людей. Збиралися вони великими та малими групами, відбувались дискусії на політичні теми. Я відчував, що більшість ораторів стояли на позиціях політичної та економічної автономії України. Такі крамольні думки висловлювалися відкрито, і що більше, про це можна було прочитати у багатьох газетах.. Лейтмотивом була ідея економічної незалежності України, яку нещадно експлуатували.

У понеділок 19 серпня, ранесенько, зателефонував до мене приятель, Юрій Солоденко, і повідомив що у Москві стався переворот (путч). Коли я запитав у нього, чи з ним усе гаразд, і куди він зараз збирається, він відповів, що стоятиме цілий день біля будинку Верховної Ради із синьо-жовтим прапором і буде переконувати усіх перехожих іґнорувати путч, який стався в Росії, а не в Україні. І так він зробив. У той час Верховна Рада України була у відпустці, тому присутність Юрія біля будинку Ради відразу привернула увагу.зарубіжних кореспондентів. Вони широко передавали новину, що у Києві повний спокій, і посилалися на «громадянина» Юрія Солоденка біля будинку Парляменту, який стверджував, що у суверенній Україні усе спокійно, що путч стався в Росії.

Після Солоденка телефонували до мене інші, Усі радили мені не виходити а сидіти дома. Але як тільки я заспокоїв усіх занепокоєних моєю долею, казав що борсуком сидітиму в хаті, я негайно поїхав до будинку РУХу.

Державний переворот у Москві було проведено дуже невдало, сказати б, неграмотно. Радіо, телебачення, телефонний зв’язок, електропостачання, поїзди, літаки, метро – усе функціонувало, ніби в країні нічого й не сталося. Коли я приїхав до штаб-квартири РУХу, навколо будинку не було ні міліції, ні військовиків. Будинок гудів, немов переповнений вулик. З того, що я почув і побачив, стало зрозуміло, що керівництво РУХу мало намір скористатися з путчу, здобути Україні незалежность. Майже відразу РУХ виступив із заявою, в якій засуджував переворот. Вечірнє телевізійне звернення керівника путчистів Геннадія Янаєва було просто жалюгідним. Руки в нього тряслися і говорив він переляканим голосом. Я слухав його виступ в будинку РУХу. Присутні супроводжували його слова жартами та усмішками. Все ж ніхто не міг заручитися, що путч провалиться. Я брав участь в обговоренні питань розповсюдження технічного обладнання, компютерів, факсів, по всьому Києву на випадок перемоги путчистів. Моя присутність як іноземця була дуже корисною. Керівники РУХ-у Віктор Бурлаков і Олександр Лавринович, задля безпеки, перенесли до мене на квартиру доволі велику суму рухівських фондів, і протягом наступних декількох днів навідувалися до мене і забирали гроші на потреби організації.

Насправді штаб-квартира боротьби за незалежність була не в будинку РУХу, а в будинку Спілки письменників України по вулиці Орджонікідзе (тепер – вул. Банкова). Саме там розроблялися стратегії, готувалися відповідні звернення і деклярації. Мене не просили і я не брав участі у засіданнях активістів у Спілці письменників.

Щодо незалежності, то лише Парлямент мав право розглянути питання щодо незалежності України, а він в той мав перерву в роботі. Багатьох депутатів взагалі не було в Києві. Ходили чутки, що багато депутатів із партії комуністів були готові порвати з Росією та її неминучим загрозливим хаосом. Це підштовхнуло демократичні сили на те, щоби, попри великі труднощі, зібрати 150 підписів, тобто третину від загальної кількості депутатів, необхідних для скликання позачергової сесії, яка мала відбутися 24 серпня, в суботу.

Мій колега, історик Тарас Гунчак, з яким тоді впродовж кількох років я тісно співпрацював у Фонді Допомоги Дітям Чорнобиля і Фонді Руху прилетів до Києва кілька днів після путчу. Він оселився в гуртожитку Київського Політехнічного Інституту, два поверхи нижче мене. Тієї суботи 24 серпня зранку ми вирушили разом до будинку Парляменту на вулиці Кірова. Там ми побачили що тисячі людей з синьо-жовтими прапорами оточили будівлю. Здавалося, натовп не випустить з будинку своїх парляментаріїв, аж поки вони не виконають їхнього бажання. Павло Мовчан, депутат Верховної Ради і Голова Товариства української мови, провів Тараса і мене до будівлі парляменту. Були в той знаменний день у будинку Верховної Ради інші представники діяспори, ті які мали впливових друзів. Пізніше я довідався, що мій гантерський друг, архітектор Титус Геврик, перебував у той час на ґалереї другого поверху.

До відкриття сесії Верховної Ради ми з Тарасом знаходилися поза межами сесійної залі серед групи демократично налаштованих депутатів. Я пам’ятаю Ігоря Юхновського, Дмитра Павличка, Володю Яворівського, Леся Танюка, Павла Мовчана, Івана Драча, Івана Зайця, Ларису Скорик. Вони Тараса і мене добре знали і не турбувались нашою присутністю у їхньому колі. Коли оголосили про закриті збори депутатів-комуністів, Тарас запропонував, щоб ми розділилися. Я мав спостерігати за розвитком подій, залишаючись із групою депутатів-демократів, а він піти на засідання до комуністів. Коли Тарас повернувся, на його обличчі сяяла широка усмішка. Він був присутній на засіданні, де Генеральний Секретар Комуністичної Партії України Станіслав Гуренко дав наказ своїм однопартійцям голосувати за прийняття незалежності, і не інакше. Він наполягав, що за незалежність треба голосувати хоча б заради самозбереження. Він сказав: «Якщо Україна не буде незалежною, Єльцин нас з’їсть». Ця новина піднесла дух серед представників демократичного бльоку, хоча дехто висловлював занепокоєння щодо кворуму, побоюючись, що деякі з комуністів, щоб не голосувати можуть втекти з будинку ще до початку голосування. Цього не сталося. Пізніше я дізнався, що хлопці з РУХу забльокували усі менш відомі виходи і таким чином не дозволили кільком комуністам втекти.

Упродовж засідання цеї історичної сесії Верховної Ради я сидів на правому бальконі другого поверху, зарезервованого для закордонних VIP – персон. Але я був присутній не як поважна особа, а як перекладач пана Голмса з Великої Британії. Не знаю, чи варто в те вірити, але мені сказали, що Голмс працював в англійській розвідці. Великим і хвилюючим моментом для мене було перебування в суботу, 24 серпня 1991 року, там, де я був. Що я робив у приміщенні українського Парляменту в той момент, коли Україна проголошувала свою незалежність? Я усвідомлював, що представляю сотні тих, хто спричинилися до мого патріотизму, до того, що я почувався українцем. Я взяв листок паперу і почав складати список тих людей, від чийого імені я стояв там, на бальконі. Порядок імен у списку був несуттєвим, але Євген Маланюк, Іван Багряний, автори історичних романів Андрій Чайковський і Адріян Кащенко входили до того списку, як і багато членів моєї родини, друзі з Пласту, товариші з правління ККДУ, мої вчителі та багато моїх друзів. Коли оголосили результати голосування, мої очі не бачили світу. Я плакав.

Я не пригадую промову Олеся Гончара, чи виступ матері шістьох дітей. Мій піднесений настрій затьмарив майже всі наступні події. Хоча один момент запам’ятався особливо: Це внесення до сесійної залі велетенського прапора України. За вікном тріюмфував натовп з десятків тисяч людей. Так, я там був, і багато з вас, серцем теж були там зі мною!

Щоб заохотити комуністів голосувати за незалежність, депутат Ігор Юхновський вніс пропозицію про проведення всеукраїнського референдуму. Багато представників демократичних сил спочатку боялися, що навіть якщо більшість громадян у референдумі проголосує за незалежність, та більшість буде відносно невелика, недостатня для забезпечення стабільності у державі. Не можна було не брати до уваги той факт, що певні області могли проголосувати проти незалежності.

Усі усвідомлювали важливість і необхідність колосальної роботи задля того, щоби пересічний громадянин проголосував за державний суверенітет.

Тоді, увесь, вільний час від університецьких занять, я працював у будинку РУХ – у, на вихідні розїзджав по селах Херсонської області де агітував щоб селяни голосували за незалежність. Були дні, коли я після університетських занять, стояв при входах до метро і роздавав летючки на яких було написано російською мовою «Лише раби не прагнуть незалежностi! ».

1 грудня 1991 року радощам не було меж. МИ ПЕРЕМОГЛИ!!! Результати перевершили усі сподівання. Найбільше я тішився з того, що жодна область, навіть Крим, не проголосували проти незалежності.
Сьогодні я розмірковую над тим, яка щедра була доля, яка уможливила мені перебувати в Україні коли вона відроджувалася. У мене незбагнене відчуття приналежності до тих подій, участі у них від імені сотень людей, поколінь, які зберегли українство і виховали мене як українця.

Вітаю Вас усіх з Днем Незалежності України

This entry was posted in Uncategorized and tagged . Bookmark the permalink.

One Response to Свято Незалежности України / Ukrainian Independence Day

  1. Дорогий приятелю Роман –

    Дякую що Ти зворушив мою Українську душу ! Твої слова чудово описали нинішну ситуацію тут в Америці і на Україні. Велика правда що багато патрійотичних українських імігрантів недочикали вільної України. Мій Тато Орест, один з них.

    За кілька тижнів, Оксана і я будемо три тижні на Україні, де відновимо знова наш Український дух !

    Слава Україні ! Героям Слава !

    Тримайся…..

    КК

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *